Новини

Вікторія Казакова: від церковного хору до штанги, або Чим живе луцька принцеса-воїн

Це, мабуть, я вперше нервувала перед розмовою. Як і більшість моїх знайомих була переконана, що за горою м’язів не може ховатися тендітна квітка, і що в спортсменів у голові – лише думки про калорії, штанги і протеїн. Неодноразово чула, що вона безкомпромісний і жорсткий тренер: «Важко тобі? Їсти треба було менше!». Та ще й зустрітися запланували у рідному для неї середовищі – фітнес-центрі. Усе пропало, думаю…

Вона зайшла в зал і одразу з посмішкою хриплим голосом запропонувала випити кави. Рожеві кросівки, стрілки на очах, лосини в обтяжку, підфарбовані вії…Із першого слова ця жінка не просто зруйнувала, а й змусила свідомість забути про всі стереотипи. 

Титулована 29-річна спортсменка Вікторія Казакова розповіла про те, як 5 років співала у церковному хорі, де виборола першу медаль, хто такий Батон, чому хотіла стати Ксеною принцесою-воїном та до чого тут червоні губи.


Луцьк-Севастополь. Я народилася у Луцьку і прожила тут 20 років, проте вирішила кардинально змінити своє життя і переїхала в іншу частину країни – у Севастополь. Мене запросила до себе сестра і так склалося, що там почала займатися спортом. Спочатку пауерліфтингом, згодом – панкратіоном, який поєднує у собі елементи боротьби і кулачного бою.

Моє кохання залишилося в Криму. Після окупації Криму у 2014 році мої тренери переїхали, я за ними слідом. Моя любов на це не наважилася. От вже півтора роки я в рідному Луцьку.

Живу з Батоном. Я самодостатня, 30-річна жінка-спортсмен і живу з сіамською кішкою (сміється). Її звати Батон. У неї є чоловік Антон, але він у моїх батьків. Коти переїхали зі мною з Криму.

Мій день починається зі склянки води, вівсянки та кави. Між цим я годую свою кішку, бо тут тільки спробуй поїсти раніше, аніж вона. В обід у мене перше тренування. Після нього я відпочиваю. Далі – вечірнє тренування. Потім я йду або додому, або десь із друзями зустрітися. В інші дні я працюю тренером. Хтось скаже, що це нудно, але у спорті я знайшла себе і отримую від цього неймовірне задоволення. Коли хворію і не ходжу на тренування, то складається враження, наче дарма топчу землю.

Усе життя думала, що буду музикантом. Закінчила дві музичні школи, одну з яких за спеціальністю «Естрадний вокал» - у Севастополі, 5 років співала в церковному хорі. У сім’ї ніхто ніколи не співав, а мені це дуже подобалося. Потім прийшло розуміння, що особливих перспектив у музиці в мене немає, бо треба багато грошей та знайомств. У хорі мені подобалось, але я з нього виросла… 

Я могла бути ще й політологом і журналістом. Вчилася у луцькому виші, але в період Помаранчевої революції зрозуміла, що політика – не для мене. Журналістика цікава до сих пір, але так склалися обставини, що я покинула ці два напрямки. Натомість отримала освіту за спеціальністю «Тренер-викладач». 

Мої батьки хотіли хлопчика. Більшість свого часу я проводила з хлопцями. Чимало людей ставляться до мене упереджено, адже я маю багато татуювань, займаюся силовими видами спорту. Однак після ближчого знайомства всі дивуються і кажуть, що зовнішність оманлива. 

Коли всі хотіли стати космонавтами, я – Ксеною принцесою-воїном (ред. – популярний серіал початку 2000-х). Дивилася цей серіал із захопленням. Думала, що Ксена – непереможна, сильна, і хотіла бути схожою на неї.

У зал я прийшла, аби привести себе в форму. З’явилися тренери, які закликали спробувати себе в жиму штанги, потім мене помітив тренер з панкратіону. У мене все добре вдавалося. Визнаю, що ці заняття – зовсім не дівочі. 

Раніше мама докоряла, що мої однолітки одружуються, а я жму штангу. Це було до знайомства з моїм тренером із Севастополя. Опісля, коли все вийшло на професійний рівень, мої батьки змінили своє ставлення. Тепер у день змагань вони мене не турбують, бажають удачі, пишаються, розповідають знайомим, а коли вони відбуваються у Луцьку приходять подивитися.

У мене стільки нагород, скільки й татуювань. Уперше на змаганнях я виступила у 2012 році в Луцьку. Першу нагороду – срібну медаль – виборола в Бахчисараї. На перший чемпіонат України я потрапила у 23 роки, де, здається, посіла третє місце. А далі – закрутилося. З пауерліфтингу і панкратіону я кандидат у майстри спорту, багаторазовий срібний призер України з пауерліфтингу, з панкратіону – багаторазова чемпіонка України, Європи, світу, також я чемпіонка України з бразильського джиу-джитсу. Загалом у мене близько 40 нагород.

Мій тренер з панкратіону мав проросійські погляди. Якось так вийшло, що дороги з моїм тренером із Севастополя розійшлися, ми перестали знаходити спільну мову після окупації Криму. У спортивній кар’єрі була невелика пауза. Але в Луцьку я знайшла тренера з клубу бойових мистецтв «Гарда». Він дуже надихає. 

Тренуюсь під важку музику, бо потрібно більше агресії. Люблю українські народні, козацькі, повстанські пісні. Подобається ніжний жіночий вокал. Люди дивуються з того, що багато років люблю «Крихітку» чи Квітку Цісик. Ці голоси пронизують аж до кісток…

Своїх кривдників кидала через бедро. Не скажу, що билася, але обороняти себе і своїх подруг доводилося. До 25-ти років це було частіше. Сама до людей ніколи не чіплялася і не розуміла цього. Багато безсмертних людей ходять на вулицях, тому потрібно вміти давати здачу.

У вільний час я не займаюся спортом. В основному я зайнята дівчачими штучками: вишиваю вдома картинки, готую, пробувала в’язати. Також катаюсь на велосипеді, подорожую, якщо є час і можливості. Зазвичай жартую: «Поки ви відпочиваєте в Карпатах і Таїланді, я їжджу в Бровари, Білу Церкву на змагання». Мій час для відпочинку ще настане.

Після анексії Криму набила тризуб і портрет Шевченка. Для мене тату – не просто малюнки на тілі, а історія мого життя. Перше татуювання я зробила у 18 років, бо до цього часу батьки думали, що перехворію ідеєю. Ніколи не шукала чогось непримітного і відразу зробила малюнок на шиї. Далі – пішло-поїхало. Мама спочатку сприймала це дуже негативно, хоча я присвячувала їй деякі тату. Потім ми порозумілися. Батьки – єдині люди, які ніколи не вдивлялися, що у мене набите. Є в мене тату з написом «Народжена в Луцьку», жовто-блакитний Крим. У 2014 році в Севастополі я набила собі тризуб і портрет Шевченка. Міліція підходила, питала, чи я не в «Правому секторі», перехожі звинувачували, що я їхніх дітей вбиваю у Донецьку. Завжди рятувало те, що я спортсмен, це була хороша «відмазка». 

Я важко переживаю поразки. У спорті має місце випадковість. Десь 10 % припадає на удачу. Буває таке, що дехто з суперників сильніший, тобі до нього ще рости і рости. Але на змаганнях я намагаюся бути впевненою в собі, їду за медалями, знаю над чим і чому я так довго працювала. Як суперемоційна дівчинка я засмучуюсь, плачу і роблю висновки (сміється).

Перед тренуваннями фарбуюсь. Я леді, працюю в основному з чоловіками, тому завжди намагаюся мати гарний вигляд. Так склалося, що багато років тому я зробила татуаж повік і тепер він зі мною назавжди. У плані зовнішності я завжди була нестабільною, часто змінювала колір волосся. У боротьбі дуже незручно з довгими косами, тому я їх відстригла. 

У моєму гардеробі багато суконь і підборів. Якщо у вихідний я йду на якусь вечірку, то завше одягаю сукню, фарбую червоним губи, збираюсь по 2-3 години. 

Вікторія Казакова на вечірці з нагоди Нового року

Живу під гаслом «Усе або нічого». Не розумію для чого люди витрачають свою внутрішню енергію і час на те, що їм не подобається. 


Була моделлю на «Lutsk fashion weekend». У листопаді на фешн-шоу запросили учасниць рубрики «Красуня дня» на «Таблоїді Волині». Я вперше дефілювала на подіумі у сукні від Ксенії Ковальської. Сукня була досить відвертою: зв’язана гачком, а внизу була напівпрозора сорочка. Підбори собі обрала чи не найвищі. Усі знайомі, побачивши мене в такому образі, здивувались, обсипали компліментами. А перед початком шоу я вчилась у своїх колег з фітнес-бікіні, бо знала, що просто вийти я собі не можу дозволити. Якби випала така нагода ще, я б погодилась. 

Дефіле на «Lutsk fashion weekend»

Із квітів я обожнюю фрезії. Їх запах у мене асоціюється з Днем народження. Узагалі рослини я обожнюю з дитинства. Моя мама – ботанік 80-го рівня, вирощує багато лікарських рослин, квітів, і вчила цьому мене. 


Улюблений день у році – День народження. Я його святкую, а потім 364 дні сиджу і знову чекаю з нетерпінням. Ми з сім’єю завжди гучно відзначали День народження, запрошували багато гостей. Починаю його святкувати з 1:30 (тоді я народилася). Увесь день ходжу з відчуттям, наче весь світ зобов’язаний тому що я народилася. От якраз 21-го березня святкуватиму 30-річчя. 22 березня я терпіти не можу, але не через те, що ти втомлений чи ще щось. Я прокидаюсь і думаю: «Знову треба чекати Дня народження».

Люблю їсти не те, що собі готую. У силу того, що займаюсь спортом, їм багато білків, зокрема, куряче філе, сир, каші. Вдома люблю робити протеїнові млинці. Однак ти не можеш собі дозволити те, що й всі смертні люди. Обожнюю їсти мамині голубці, холодець, а ще фірмові вареники зі смаженою картоплею. Не можу часто собі дозволити куштувати ці страви, лише на свята, бо всі ті зайві калорії доведеться «виганяти» на тренуваннях. Як жінка скажу, що набагато приємніше готувати для когось. 

Улюблені людські якості я розділяю на чоловічі та жіночі. У чоловіках люблю, коли вони дотримуються свого слова. Справжній чоловік не може бути «бла-бла» і просто говорити тому, що в нього є рот. Ціную доброту, щирість, чуйність. На жаль, у сучасному суспільстві це часто нівелюється. Не можу зрозуміти, чому люди посміхаються в обличчя, коли за спиною роблять протилежне. Краще тримати біля себе п’ятьох людей, але відвертих, ніж 50 «таких собі».

Перепост матеріалу інтернет-видання Волинь24. Автор інтерв'ю Надія Міщук